Трагічну звістку про нашого земляка, працівника Державного підприємства «Морський торгівельний порт «Південний» повідомила 23 червня у Facebook прессекретарка держстивідора Тетяна Бахтіарова. Працівник ВРР-2 Олександр Казанджи загинув, боронячи територіальну цілістність та незалежність Батьківщини. У неділю, 25 червня, о 10:00 у будинку офіцерів в місті Одеса відбудеться жалобна панахида. Для всіх бажаючих провести військовослужбовця в останню путь буде організований автобус з Южного, виїзд о 8:30 біля ТЦ «Плаза».
«Мужній, рішучий, сміливий. Олександр був вольовим, справедливим, дбайливим командиром, люблячим батьком та чоловіком, відповідальним та надійним працівником вантажно-розвантажувального району порту. Нещодавно моя колега Ольга Сутік записувала інтерв’ю, де він скромно розповідав про службу, родину, військові будні. Олександр знав, як в палаючому танку прориватись до своїх, щоб врятувати побратимів. Він говорив: «Я не роблю нічого особливого, це мій обов’язок – захищати рідних і землю. Тому, без перебільшення, готовий боротись до кінця». На жаль, його більше немає з нами», – написала Тетяна Бахтіарова.
Олександр Казанджи був нагороджений орденом «За мужність» до Дня морського піхотинця. Ось, що він розповідав про свою службу в інтерв’ю Ользі Сутік, яке було опубліковано на сторінці порту в Facebook 7 червня цього року:
«Я служу в танковому батальйоні. Перший мій бій стався, коли звільняли Херсонщину, якраз на день народження дружини. Напевно її молитви за мене почув Господь. Бо саме там я зрозумів, що означає вислів «пекло на землі». І я в ньому знаходився», – розповідає Олександр. По голосу чути, як важко йому про це говорити. «Не хочу згадувати. Але і забути ніколи не зможу».
Олександр пригадував, як під Херсоном під час виконання бойового завдання на їхній танк зненацька виїхав танк ворога. Віч на віч за метрів 400. Така собі танкова дуель. Усі три вистріли противника не досягли цілі. Зате навідник Олександра, молодий хлопчина, з першого пострілу знищив ворожу техніку. Правду кажуть – Бог на стороні тих, за ким правда.
Приємна згадка була, коли назустріч танкам з українським прапором вибігали люди звільнених міст і селищ, як чоловік на інвалідному візку навіть спробував встати від радості, що бачить наших воїнів. Це було настільки зворушливо, що мужні і бувалі солдати крадькома витирали сльози.
«Попри небезпеку і труднощі настрій у нас бойовий. І хлопці тут найкращі – молоді, грамотні, мотивовані. Якщо супергерої існують, то це ЗСУ. Вони роблять неможливі речі. Молодий екіпаж (кожному не виповнилось і 24 роки) однією машиною без прикриття і підтримки може несподівано увірватись на позиції окупантів, підбити купу техніки, навести такого «шороху», що ворогу доводиться відступати», – з гордістю пригадував Олександр.
Далі згадував Донецький напрямок, важкі бої під Вугледаром, Мар’янкою… Як поранений у очі водій-механік (попадання у лобову частину машини), всліпу виводить танк до безпечної зони, попросивши свого командира лише давати коригувальні команди. Слава Богу, зараз цей солдат вже бачить на одне око і готується до операції на другому.
Знає Олександр, як це в палаючому танку прориватись до своїх, аби ворог не знищив. Другий його механік, отримавши сильні опіки, все-таки дотягує машину до розташування ЗСУ, щоб врятувати побратимів від загибелі. А вони у той час розуміють, що можуть згоріти заживо, або їх знищить ворожа артилерія…
«Я син своєї землі, на яку прийшов ворог і топче її брудним чоботом. Руйнує міста, села, вбиває мирних людей – жінок, дітей, батьків, грабує, ґвалтує… Я не роблю нічого особливого, це мій обов’язок – захищати рідних і землю. Тому, без перебільшення, готовий боротись до кінця».
На питання «Чи хвилюєтесь перед боєм?» – відповідає: «Так, але не за своє життя, а за те, щоб у повному обсязі виконати бойове завдання». Звичайно, молиться. Як кажуть, в окопах атеїстів немає. В танках теж. Коли вже в бою, то кожен зосереджений на завданні, і про страх не думає. Нема коли. А боятись треба ворогу. Більшість його побратимів мають щонайменше по три контузії, але ніхто не залишає армію, поки не виженуть ворога.
«Чи вдається відпочивати? – вибір «великий»: можна в танку, можна під танком, якщо дощ, або під деревом. Де прийдеться, бо це війна – важка і небезпечна праця. Головне, що ніхто не жаліється і не скиглить, бо знають – країна в біді і її треба рятувати».
